Олекса Шкатов (4ornobile) wrote in all_ukraine,
Олекса Шкатов
4ornobile
all_ukraine

Ружин та маєток його князів


-01-

Змотатися до цього невеличкого містечка, а точніше навіть селища міського типу на Житомирщині, мені кортіло давно –завжди цікаво швендятися місцями дитячої слави. У Ружині пройшло не одне моє літо часів до- та раннього пубертатного віку. Але після минулорічних грудневих дописів шановної tin_tina про діяння роду Ружинських бажання це отримало иншого, конкретнішого забарвлення. Тепер мені дуже захотілося побачити на власні очи садибу тих самих князів Ружинських – точніше те, що від неї лишилося (інтернетік переконував, що якісь артефакти там такись є). Бо хоч волосся рви, а навіть пригадати нічого подібного не вдавалося.

Ремарка. Взагалі-то, дуже раджу зазирати до tin-tina на історично-літературний вогник: її дописи розкривають глибочезний, але не дуже відомий пересічному мешканцю прошарок української історії. Ми (ну, я) ж часто-густо сприймаємо своє минуле у загальних тонах шкільного підручника – там щось відбувалося, сям щось відбувалося, десь імперія виросла та згодом гепнулася, а в Україні тим часом провінційна тиша, якщо хіба що її раптом не зачепить за компанію. Між тим, на наших землях таке життя вирувало, що Трусоспис Шейкспір, якби взнав, згриз би своє гусяче перо від заздрощів. Причому як на локальному, так і на глобальному рівні – взяти хоча б того ж Романа Ружинського, від якого акурат 414 років тому драпали десь під Москвою царські війська Шуйського (http://tin-tina.livejournal.com/194707.html). І хто про це нині знає?

Цього літа родинне гніздо Ружинських нарешті замаячило на нашому обрії – разом з дружнім набігом візитом до бабусі було вирішено зазирнути і до Ружина, котрий в 30 км від села і в котрий все одно без села з його залізничною станцією не дістанешся. Лишалося тіки відбитися від бабчиної гастрономічної гостинности і, підтримуючи пуза руками, почелемкати на автостанцію. А там...



-02-

Чесно кажучи, я вже й не чекав побачити це диво техніки на маршруті (та й взагалі «пазиків» таких давно не бачив). Занурювання в дитинство пішло повним ходом: гадаю, за минулі 30 років я не раз їздив на Ружин саме цією машиною. Бо инших там як би і нема.


-03-

Зрозуміло, що старий добрий «пазик» викликав у мене суцільний захват і бажання все помацати і на фотоапарат наклацати. В той же час, судячи з слів Мирки, я з своєю камерою викликав неабиякий ажіотаж в автобусі і навколо нього. От же ж ці сільські – одразу немісцевого попалили;).

40-хвилин дороги поміж кукурудзяними ланами – і ми у Ружині. А оскільки головною метою була садиба, то саме з неї ми і почнемо.

Знайти її виявилося не такою вже й легкою справою. На словосполучення «маєток Ружинських» місцеві часто реагували подивом, причому як молоді (що не дивно), так і старі, що прям під садибою збирали траву для худоби. Ситуацію несподівано врятував мій двоюрідний брат, котрий не лише миттєво зорієнтувався, про що йдеться, а ще й виявив несподівану обізнаність в певних історичних аспектах. І навіть переповів якісь типові народні байки типу «великих підземель і таємного ходу до річки» -- ну що ж за «графські розвалини» без підземного ходу, га?

Отже, перша ознака колишньої садиби – хоч якийсь, але парк. Дерева в якому відрізняються своїм явно рукотворним розташуванням і хоча б умовною екзотичністю для даної місцевості (тут він здалеку і з тильної частини, але як окремий зелений масив цілком вгадується).


-04-

Побачене далі нас, прямо скажемо, розчарувало. В глибині парку білів будинок, який усім своїм виглядом як би свідчив: так, маєток Ружинських існує дотепер, але в той же час його вже давно нема – все тотально перебудоване і вгадати старовину можна лише за деякими рисами. Декоративних елементів нема. Архітектурні особливості практично відсутні. Знайти, побачити і забути – от і все, для чого придатна тепер колись відома в цих краях садиба.

Проте, і до цих залишків треба було якось пробратися. Парадний вхід був зачинений, що й не дивно – вихідні на дворі. Лізти через паркан не хтілося. Довелося обходити парк і шукати господарчу дорогу – її згодом підказали робітники в майстернях неподалік, які не тіки несподівано знали про Ружинських (включаючи імена та регалії деяких), але й підтвердили наші побоювання, що ми таки досягли мети, і кращої історичної реальности не існує. «А ота дивна водонапорна вежа теж ще з тих, дореволюційних часів?» -- з надією запитав я. «Та ні, її комунари побудували у 20 роки», -- відізвалися мої співрозмовники.


-05-

Бокова алея до маєтку. Інтригує самою своєю наявністю. Але небільше того.


-06-

По дорозі натикаємося на якісь господарчі будинки. Дуже хочеться розгледіти в них старовину. Забігаючи наперед скажу, що вони і правда виглядають старшими і автентичнішими за свого архітектурного «патрона».


-07-

А от, власне, і мета нашої вилазки. Ховається сором’язливо серед дерев, намагаючись зайвий раз не трапляти на очи вимогливим туристам.


-08-

Не знаю чому, але фронтальну загальну світлину я не зробив – протупив. Хоча там і показувати нема що – будинок виглядає цілком сучасно. Ну тобто в дусі десь так 1950-1970-х (я тут у кращій характеристиці плутаюся). Така собі конторус сільськус вульгаріс.


-09-

Власне, стару будівлю тут видають тільки просторові рішення – об’єми тут не зовсім прямокутно-примітивні, а складніші, забудова асиметрична. Ще й вікна різні, хоча й явно пізніше прорізані – в радянському будинку вони, скоріше за все, були б однаковими від початку. Ну, і праве крило: кругла зала та входи до нею – мабуть, єдине що хоч якось вказує на «ті» часи.


-10-

Невідомо, чи знав товариш Ілліч про існування такого осередку революційної цивілізації, як Ружин, але ружинські незаможні селяни, а також їх закордонні друзі були переконані, що не тільки знав, але й підтримував.


-11-

В цій табличці мене особливо інтригує зворот про «співвітчизників, які повернулися з-за кордону». Якось сильно гризуть сумніви, що молода, скажімо, канадська чи чикагська громада рванула на початку 1920-х в рідні краї засновувати разом з місцевими п’яничками та иншою голотою (а инакше на цій землі важко було бути ісконно незаможними) новосвітські комунти.


-12-

Ще троха колишнього розкошу в сучасній інтерпретації. Нмд, досить мило й затишно вийшло.


-13-

А це наш невільний герой з тильного боку. Тут він ще більш занедбаний і ще менш переколивий, ніж фасад. Якби з цього боку підходили б, то точно б пройшли, не помітивши.


-14-

А отак от колишня оселя славетних Ружинських виглядає зсередини. Принаймні, з заднього двору.


-15-

Прощаємося з свідком сивої давнини і рухаємося в центр міста. Пардон, селища (хоча колись воно таки звалося містом, я це пам’ятаю). По дорозі зустрічаємо отаку от стареньку, але чималеньку, злегка підкошену хату. Класично мазану, зрозуміло.


-16-

Звернули увагу на дах – не часто зустрінеш таке покриття.


-17-

І ще одне, на цей раз вже закинуте подвір’я. Стара хата на роздоріжжі. Епоха, що минає.


-18-


-19-

Центр. По суті, він представлений перехрестями двох-трьох вулиць, навколо яких і точиться усе суспільне життя. Будинок культури і пофарбований бронзовою фарбою Ленін – обов’язкові атрибути.


-20-


-21-

Бюст Вождя та инших, скажімо так, малих архітектурних форм радянської епохи, -- єдине, на що вистачає часу, натхнення і ресурсів у місцевої влади. Все інше тихо занепадає, живучи виключно за інерцією. Хоча у Ружині за останні роки навіть супермаркет з’явився. Невеличкий, ми б його назвали «міні-». Але для невеличкого районного центру таки «супер-».

Ремарка. На самому початку ХХ століття у Ружині мешкало майже 5,5 тисяч осіб, більшість з яких -- гебреї. На початку другого десятиліття ХХІ-го – 4712. Про потужну гебрейську громаду, зрозуміло, мова теж не йде. Всі, хто міг, виїхали у середині 1990-х до Ізраїля.

Зато тут ще трапляються цікаві артефакти – наприклад, старі дорожні знаки. Колись вони світилися. Шкода, що зараз таких не роблять. Хоча, мабуть, об’єктивно цього і не треба, але вони були по-своєму класними.


-22-


-23-

А отут колись була школа. Стара. Довоєнна – так точно. Її розформували ще чорт-зна коли, я малим був і брати мої вже довчалися в новій, побудованій неподалік, але стара будівля все одно стояла. Тепер від неї лишилося одне невеличке крило. А на місці зруйнованого буде місто-сад. Пардон, новий храм -- на додачу до існуючих у місті двох чи трьох.


-24-

Ну і ледь не найголовніша архітектурна цікавинка цього містечка – костел Божого Тіла. Побудований у 1815-му, за легендами – з’єднаний підземним ходом з маєтком (ну да, ну да, як же без цього). Своєрідне відкриття для мене, бо я замість нього пам’ятаю чи то гараж, чи то майстерні – зрозуміло, що без бані та взагалі якихось ознак культової споруди.


-25-

От, власне, і все. Звісно ж, можна б було згуляти на місцеву греблю на Роставиці, до инших церков, але часу вже не було. Бо в Ружин можна лише приїхати. А от виїхати з нього – дзуськи, останній автобус у зворотньому напрямку ми зустріли як раз по дорозі. То ж ся зібрали докупи і бігом назад, в село. Ну тобто не бігом, звісно ж, а на машині... ну, ви зрозуміли.

Tags: Житомирщина, Ружин, архітектура, подорожі, фото
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments